Добро в казках

І В КАЗКАХ СХОВАЛОСЯ ДОБРО АЛЕ Я ЙОГО ЗНАЙШОВ…

Про пана, що був конем

    Про пана, що був конем Це було давно, ще за панщини. В одному селі жив пан. Він був дуже багатий, але злий і жорстокий. Економів підбирав таких, що не жаліли людей, виконували кожну панську примху. Від них бідному чоловікові добре не було. Бо ж відомо, що пани, як пани, а економи — собаки. 
    Раз економ розгнівався на одного бідняка і намовив свого пана, щоб наказав йому привезти з лісу дрова. А в того бідного і віз латаний-перелатаний, і коні такі, що лиш ребра стирчать. Але що міг злидар робити, подався до лісу. Прийшов до лісника і дає картку від економа. А той показує йому таку гору колод, що вистачило б на чотири вози з сильними богатирськими кіньми. Сів бідняк на пеньок, зажурився, а потім гірко заплакав. Приходить до нього сивий дідусь і питає: 
    — Чого ти, чоловіче, плачеш? Бідняк підвів голову і розповів про своє горе. Дідусь пожалів його і сказав: 
    — Не журися, іди за мною. 
    Попрямували вони буковим лісом і дійшли до одної скали. Влізли всередину, а там стайня, в якій повно коней. Усі вони добре вгодовані, аж блищать, але з людськими головами. 
    — Бери того,— показав біднякові дідусь.— Запряжи його, бий, якщо не слухатиме. А як відвезеш дрова, то коня знову приведеш сюди. 
    Селянин узяв коня, запріг у шлеї, вибрав доброго бучка, бо кінь хоч і сильний був, проте лінивий. Як припече чоловік коня раз і вдруге, він лише фурчить та ірже, трохи потягне віз і стане. Бідняк як вдарить ще дужче, кінь знову, вигинаючись, рушає далі. 
    Через деякий час віз із колодами був у панському дворі. Економ як глянув, скільки бідняк дров привіз, то очі аж на потилицю вилізли від здивування. Далі зирк на коня — а кінь з людською головою. Як вітром понесло його до пана. Пан вийшов на ґанок, подивився — і зомлів. Ледве привели його до пам'яті. Пан питає бідняка, звідки в нього той кінь,— бо то був отець того пана. Селянин сказав: 
    — Я не винен, що економ злий на мене.— І розповів усе, як дістався йому кінь. 
    Пан наказав гайдукам віддубасити економа, а бідняка попросив відвести коня туди, звідки взяв. 
    Кажуть, що пан недовго після цього ряст топтав. Помер наглою смертю і теж, мабуть, конем став. Бо й він був такий, як і його батько: тримав злих економів, за будь-яку провину, а то й даремно бив, катував людей. Тому нічого дивуватися: людські сльози боком виходять. 

 Щастя

Жив в їднім селі Іван - чарівник. Був він добрим господарем, і грошей мав багато. І мав він їдного сина Гриня. Як той син підріс, батько єго вженив. І жив вже Гринь зі жінкою пару літ, і мали вони троє діточок. Але одного разу Іван - чарівник розлютився і каже до сина: - Гриню, бери собі жінку і йди у світ, аби я тебе більше не видів. І Гринь узяв жінку, діти, запряг коня мізерного у віз, і поїхали, їдуть вони, переїхали кілька сіл і здибають у рові песика, що з него аж шерсть облізла, і бідне песеня кавчало у рові. Жінка каже до Гриня: - Чоловіче, візьмім того песика, нехай буде з нами. А той песик - то було їхнє щастя. І І взяли того песика, їдуть далі. От приїхали аж на десяте село і просяться на ніч. Вийшов війт і питає, що вони за одні. Гринь розказав, звідки, і що отець вигнав єго і нічого єму не дав. - Іду шукати пристановиська, - каже до війта, А війт єму розказує: - Тутки в нашім селі є їдно господарство, де всі повмирали, і нема нікого. Іди на те господарство і доробляйся. І сів Гринь на тім господарстві і зачав ся доробляти. Пес росте, худобу вже має, і за пару літ так ся доробив, що мав всього подостатком. Він побудував собі нову хату, і добре єму велося. А той пес був в него за пастуха, пас худобу. Пожене худобу, напасе і назад прижене, таку гладку, що аж любо було дивитися. Десь через кілька років приїхали з того села, звідки Гринь був родом, фіри зі збіжжям. Та й просяться на ніч. Вийшов Гринь на вулицю і пізнав тих людей, що вони з єго села. Просить їх до своєї хати: - Люди, їдьте до мене, я вас переночую. Ті позаїздили, повипрягали коні, позаводили до стайні. Гринь дав усім коням по чвертці оброку. - А ви, люди, свій обрік і сіно зіставте на дальшу дорогу. Зайшли до хати, Гринь дав їм вечеряти і розпитується: - А звідки ви, люди? - З того і того села. - А чи живе ще в вашім селі господар Іван - чарівник і як ему ся поводить? . - Та ще живе і добре ему ся поводить. Та й тоді Гринь признався, що він за їден. - Я, - каже, - був одинаком у мого батька, і батько мене вигнав з жінкою і дітьми, то я прийшов аж сюди і сів на тім господарстві. Господь Бог мені допоміг, що я доробився маєтку. Отже, прошу вас, люди, як вернетеся назад, зайдіть до мого батька і поклоніться до него від мене, скажіть, най прийде до мене в гостину. Минув рік. Приїздить батько з матір'ю в гостину до Гриня. Привіталися красно, як Бог приказав. Дивується батько, що таке всюди красне господарство, і стільки всього є. Аж тут приганяє пес худобу з пасовиська. Як батько зувидів того пса, то зараз спізнав, що то синове щастя. Та й каже до сина: - Сину мій любий, забий того пса, бо як не заб'єш, то я зараз вмру тут, в твоїй хаті. - Гринь рад не рад, забив пса. Як йно худоба зувиділа, що пес лежить неживий, поприбігала вся до него, ричить, плаче за своїм пастухом. І Гриневи ся жаль зробило, і собі заплакав. Слези єму ся покотили з очей. А худоба зачала пса лизати, цілком єго злизала, тільки ся кості зістали. Та й Гринь позбирав кості з пса і поховав їх у могилу. А батько від'їздить додому і каже: – Сину, я до тебе приїду аж за рік у гостину. І поїхав. А худоба злизала з пса все щастя на себе, і знов є так, як було. Як минув рік, батько приїздить до Гриня другий раз у гостину. Приїхав на подвір'я, дивиться: а по подвір'ю ходить ялівка така красна. Гладка... І батько пізнав, що та ялівка злизала з пса найбільше щастя. Каже до сина: - Сину, заріж ту ялівку. Най жінка зварить з неї утробу, і я з'їм. Бо як не заріжеш і не даси мені з'їсти, то зараз умру. Син не хотів різати ялівки, але як батько взявся просити, то мусив зарізати. Але жінка, як в кухні варила, то дала покуштувати дітям, і сама покуштувала. А решта, що зісталося, занесла старому чарівникові. А він каже: - То не вся утроба, хто то з'їв? А невістка зі злостию і жалем відказує: - Я не їла і не виділа, аби хто їв. Поставила-м, то беріть, їжте! То чарівник з'їв і поїхав додому. І знов за рік приїздить батько до сина. Як приїхав, то пізнав, що невістка з дітьми з'їли з теї ялівки щастя. Але він вже не міг казати синові, щоби різав жінку і діти. То й поїхав назад додому. Ще кавалок зістало єму доїхати, як за серце єго стиснуло, що не зміг синові відобрати щастя... І скрипирував у дорозі, 
    Записано Осипом Роздольським у с.Берлин (сучасної Львівської обл.), у Тимка Яремко, грудень 1895 р. Стиль запису збережено. 

Сірко

В одного чоловiка був собака Сiрко - тяжко старий. Хазяїн бачить, що з його нiчого не буде, що вiн до хазяйства нездатний, i прогнав його од себе. Цей Сiрко никає по полю; коли це приходить до його вовк та й питає його: - Чого ти тут ходиш ? Сiрко йому вiдповiда: - Що ж, брате, прогнав мене хазяїн, я i ходжу тут. Тодi вовк йому каже: - А зробить так, щоб тебе хазяїн iзнов прийняв до себе ? Сiрко каже: - Зроби, голубчику; я вже таки чимсь тобi вiддячу. Вовк каже: - Ну, гляди: як вийде твiй хазяїн iз жiнкою жать i вона дитину положить пiд копою, то ти будеш близько ходить коло того поля, - щоб я знав, де те поле, - то я вiзьму дитину, а ти будеш однiмать од мене ту дитину, - тодi буцiмто я тебе iзлякавсь та й пущу дитину. У жнива той чоловiк i жiнка вийшли в поле жать.Жiнка поклала свою маленьку дитину пiд копою, а сама i жне коло чоловiка. Коли це вовк бiжить житом, та за дитину - i несе її полем. Сiрко за тим вовком. Доганяє його. А чоловiк кричить: - Гидж-га, Сiрко! Сiрко якось догнав того вовка й вiiбрав дитину; принiс до того чоловiка та й оддав йому. Тодi той чоловiк вийняв iз торби хлiб i кусок сала та й каже: - На, Сiрко, їж, - за те, що не дав вовковi дитину iз'їсти! Ото увечерi йдуть iз поля, беруть i Сiрка. Прийшли додому, чоловiк i каже: - Жiнко, вари лишень гречанi галушки та сито їх iз салом затовчи. Тiльки що вони iзварилися, вiн садовить Сiрка за стiл, та й сiв сам коло його, та каже: - А сип, жiнко, галушки та будем вечерять. Жiнка i насипала. Вiн Сiрковi набрав у полумисок; так уже йому годить, щоб вiн не був голодний, щоб вiн часом гарячим не обпiкся! Ото Сiрко i думає: "Треба менi вiддячить вовковi, що вiн менi таку вигоду iзробив." А той чоловiк, дiждавши м'ясниць, оддає свою дочку замiж. Сiрко пiшов у поле, знайшов там вовка та й каже йому: - Прийди у недiлю увечерi до городу мого хазяїна, а я тебе покличу в хату та вiддячу тобi за те, що ти менi добро зробив. Ото вовк, дiждавши недiлi, прийшов на те мiсце, куди йому Сiрко сказав. А в той день у того чоловiка було весiлля. Сiрко вийшов до його, та й увiв його в хату, та й посадив його пiд столом. Ото Сiрко на столi узяв пляшку горiлки, м'яса доволi й понiс пiд стiл. А люди хотiли ту собаку бить. Чоловiк каже: - Не бийте Сiрка: вiн менi добро зробив, то я i йому добро буду робить, поки його й вiку. Сiрко, що саме лучче на столi лежить, бере та подає вовковi. Обгодував i упоїв так, що вовк не витерпiв та каже: - Буду спiвать! Сiрко каже: - Не спiвай, бо тут тобi буде лихо! Лучче я тобi подам пляшку горiлки, та тiльки мовчи. Вовк, як випив ту пляшку горiлки, та каже: - Отепер уже буду спiвать. Та як завиє пiд столом ... Тодi деякi люди повтiкали з хати, а деякi хотiли бить вовка. А Сiрко i лiг на вовковi, наче хоче задушити. Хазяїн каже: - Не бийте вовка, бо ви менi Сiрка уб'єте! Вiн сам iз ним упорається добре. Ото Сiрко вивiв вовка аж на поле та й каже: - Ти менi добро iзробив, а я тобi ! Та й розпрощались. 

P.S. Ваш смайлик J